Дивовижні властивості води

    Пішки по воді? І таке можливо!

    Водомірка спокійно бігає по водяній поверхні й не тоне. І секрет не тільки у здібностях самої комахи, а й у дивовижних властивостях води!
Легенька комаха прогулюється поверхнею води, як ми — по пружному ковроліну. Водяна поверхня під її лапками прогинається, але водомірка не провалюється углиб. Вона рухається, наче по невидимому водяному батуту. Чому?
А тому, що поверхня води подібна до пружної плівки, достатньо щільної для лапок комахи. Ця плівка здатна утримувати навіть предмети з металу!
    Дія такої природної «водяної плівки» називається поверхневим натягом. Він створюється тому, що молекули в рідинах розміщені дуже щільно і сильно притягуються одна до одної.

Дослід 1. Скріпка-кораблик

Перевір сам, як працює цей батут!
Наповни мисочку водою.
Візьми звичайну металеву скріпку, розігни один її кінець.
Тримаючи за розігнутий край, обережно поклади скріпку на поверхню води.
Спостерігай: Скріпка плаватиме, наче кораблик!

Чому краплі круглі?

    Завдяки поверхневому натягу крапля води немовби вкрита тонкою пружною оболонкою. Молекули в краплі тягнуться одна до одної і стягують її у форму кульки.
    Придивися до краплин роси на траві або до крапель, що стекли з твого пензля на стіл — усі вони тримають сферичну форму і пружинять від легкого доторку.
    Вийшовши з річки на берег, оглянь своє тіло — воно вкрите блискучими кульками води. Шар жиру на твоїй шкірі відштовхує воду, і вона «стягується» поверхневим натягом у краплі. На шерстинках твого песика після купання теж збираються такі ж водяні намистинки.
    Найвиразніші краплі утворюються на поверхнях, від яких молекули води відштовхуються. Розкачай тонкий шар пластиліну і капни на нього води. Утвориться красива куляста крапля, бо молекули води відштовхуються від жирної поверхні та гуртуються між собою. 

    А що як води багато?

    Якщо рідини забагато і сили притягання молекул недостатньо, щоб утримувати такий об’єм кулястим, вона розтікається в довільній формі. Але поверхневий натяг все одно діє, «стягуючи» калюжку невидимою пружною плівкою.

Мильна диверсія.

    Пружний невидимий водяний батут може зруйнувати звичайний мийний засіб! Його частинки розривають силу притягання поміж молекулами води. Зв’язок між ними слабшає, і утворюються своєрідні «дірки». Така «дірява» водяна плівка вже не здатна нічого втримати.
    Скріпка-кораблик, що чудово плавала у звичайній воді, у мильній воді одразу потоне.

Дослід 2. Втікання перцю

Давай перевіримо це разом:
Налий у глибоку тарілку води.
Візьми дрібку меленого перцю і посип зверху. Перчинки тримаються на водяному батуті й не тонуть.
Візьми рідкий мийний засіб і капни одну краплю прямісінько в центр.
Спостерігай: Перчинки миттєво кинуться врозтіч і почнуть тонути!
    Чому так відбувається? Їх розганяють і розштовхують молекули води, зв’язки між якими послабив мильний розчин.
    Порада для експериментів: Так само, як і перчинки, від мила будуть розбігатися частинки харчового барвника, утворюючи в тарілці з водою чи молоком суперцікаві візерунки!

Неповторна краса сніжинки

     «Чи бувають однакові сніжинки?»  - таке питання спало на думку підлітку Вілсону Бентлі, який працював на фермі в одному з американських штатів. Щоб довго не гадати, хлопець вирішив перевірити це на практиці. Спочатку він замальовував кожну сніжинку, розглядаючи її крізь старий мікроскоп. Та часто-густо тендітні кристали танули, не дочекавшись завершеного портрета.
    Тоді Вілсон вирішив фотографувати сніжинки. Вдалося це не одразу — на експерименти пішло аж два роки. Не дивно, що через цю чудацьку справу його прозвали «Сніжинкою»! Своїх крихких моделей він ловив на чорну оксамитову поверхню так, щоб тонкі промінці не ламалися, а фото встигало з’явитися раніше, ніж крижана красуня розтане.

     «Нехай усі переконаються, що поруч — неземна краса!» — думав майстер. За все життя Вілсон Бентлі створив понад 5000 фотографій сніжинок і довів: не буває двох однакових — кожна з них унікальна.
   

    Небесна геометрія сніжинок, яка так захопила Вілсона Бентлі, зацікавила й учених. З розвитком техніки сніжинки почали фотографувати під потужнішими мікроскопами, вивчати та робити нові відкриття. З’ясували, що сніжинки народжуються в хмарах із водяної пари, яку вітер підіймає високо над землею. Там пара перетворюється на крихітні льодяні кристалики.
Вони наростають навколо пилинок або дрібних часточок ґрунту, підхоплених вітром. У хмарі кристалики постійно рухаються: вітер їх перемішує, і, ніби танцюючи, вони поступово набирають своєї форми. 
    Складні візерунки з’являються тоді, коли на основних променях сніжинки наростають менші кристали різних форм.
    Якщо вітер заганяє хмару в найхолодніші шари атмосфери, там утворюються сніжинки у вигляді кристалів-стовпчиків. А пласкі шестикутні сніжинки формуються в нижчих і тепліших хмарах.
    У безвітряну погоду, коли така сніжинка, падаючи, обертається довкола своєї осі, мов балерина, з’являється ідеально рівний, симетричний візерунок.
  

    Якщо придивишся уважніше, переконаєшся: сніжинки бувають дуже різні — схожі на зірочки чи квіти, на манну крупу або льодяні голочки. Падаючи на землю, кожна з них долає довгий шлях. Дорогою вона змінює форму залежно від температури та напрямку вітру. Коли холодає, сніжинка «їжачиться», обростаючи новими кристалами; коли теплішає — кристалики злипаються, змінюючи візерунок.
    Перед відлигою в польоті можуть зліплюватися одразу кілька сніжинок — тоді ми кажемо, що сніг «лапатий». Саме з такого мокрого снігу найкраще ліпити снігову бабу.

    На сонці сніжинки виблискують, мов коштовності. А дехто з допитливих навіть помічає в цьому сяйві всі кольори веселки. Звідки ж у сніжинці веселка? Згадай: сніжинка — це кристал. А промінь сонця, потрапляючи в кристал, розкладається на райдужні барви.

 По сторінках журналу «Розумашки».

Коли зима грається: дивовижні витвори снігу й льоду

     Як тільки випадає сніг, перше бажання, яке виникає і в дорослих, і в дітей, — вибігти на вулицю, погратися в сніжки та зліпити сніговика. Та виявляється, такі зимові забави зовсім не чужі й самій природі.
    Вчені зафіксували дивовижне явище, яке має назву «снігові рулони». Це циліндри зі снігу, які вітер скручує так, ніби ліпить власні сніжки. Усередині вони порожнисті, зате зовні — міцні й щільні.

     Снігові рулони бувають дуже різними за розмірами: від крихітних, схожих на тенісний м’яч, до справжніх велетнів — 25–30 см у діаметрі та до 30 см завширшки. Їхній розмір залежить від сили вітру, «липкості» снігу та рельєфу місцевості. Найбільші рулони утворюються там, де вітер здуває сніг зі схилів пагорбів або інших височин.
    Здавалося б, що може бути дивовижнішим за ці снігові витвори? А природа має ще кілька козирів у рукаві.

     В Арктиці можна побачити неймовірно красиве явище — льодові квіти. Це крихітні кристали, що розквітають на поверхні тонкого молодого льоду. Вони з’являються лише за особливих умов — коли температура льоду й повітря відрізняється щонайменше на 20 °C.

     А на березі одного з озер у США сталося справжнє диво — там утворилися тисячі ідеально круглих льодових куль. Здавалося, ніби таємничий чарівник зліпив їх за одну ніч. Насправді ж течія та температура, близька до нуля, створили унікальні крижані кульки як на березі, так і під водою. Місцеві жителі охрестили ці утворення сніговими колобками.

    Через сильні морози озеро Мічиган перетворилося на справжнє море льодяних брил, а деякі водоспади взимку виглядають, як снігові кратери, ніби з іншої планети.
 

   

    Зима вміє дивувати. Варто лише придивитися — і морозні чудеса відкриються на кожному кроці.

Картопля: диво з-під землі

     Картопля, картопелька, бульба, крумпля, бараболя, мандибурка, бенц, ріпа - як тільки її не називають. Печена, варена, смажена, у борщі, у салатах, у варениках. Важко повірити, що вона - чужоземка. 400 років тому картоплю до нас привезли з далекої «холодної країни» (так називають Чилі індіанці).

     Високо в горах індіанці знайшли рослину з гіркими на смак «ягодами» і на гілках, і на корінні. Вони назвали її «папа». Промерзла папа втрачала свій неприємний гіркий смак, тому індіанці заморожувати бульби, одігрівали їх, обдирали шкірку і їли. Цю нову їжу назвали чуньо. Чуньо рятувала індіанців від голодної смерті у неврожайні роки. Саме вони відкрили картоплю вперше.

     Вдруге картоплю відкрили іспанці. У 1536 році в індіанському селищі Сороката з’явилися іспанські розвідники. Побачивши озброєних чужинців, індіанці втекли, а у покинутих житлах солдати знайшли кукурудзу, квасолю та новий овоч, схожий на земляні гриби - трюфелі. Так вони і назвали картоплю. Заморський овоч оголосили «чортовим яблуком», бо люди часто труїлися зеленими плоди картоплі. Її заборонили садити та вживати у їжу.

     Втретє картоплю відкрив французький агроном та фармацевт Антуан Огюст Пармантьє. Він довів, що бульби картоплі поживні і дуже смачні, а її зелені ягоди вживати у їжу не можна. Наполегливий картоплелюб зацікавив заморською квіткою саму королеву, і французька правителька Марія-Антуанетта з’явилась на балу у сукні, оздобленій квітами картоплі. Придворні були у захваті! А от селян довелося привчати до цієї культури хитрістю. Коли картопля дозрівала, навколо полів ставили охорону. Думаючи, що охороняють щось цінне, селяни нишком викопували картоплю, варили її і їли.

     В Україні селяни теж не відразу зрозуміли, яку частину картоплі вживати у їжу. Дехто пробував їсти її зелені отруйні ягоди, що спричиняло тяжкі отруєння. Селяни відмовлялися садити картоплю, зчиняли «картопляні» бунти! Та минув час, і всі зрозуміли, яка то смакота - картопелька!

Диверсант із штату Колорадо

     Колорадський жук не зміг розлучитися зі своєю улюбленою їжею. Разом із картоплею він прибув із Америки до Європи. Тут у нього не виявилося природних ворогів, і він швидко розмножився. З тих пір фермери воюють з непроханим гостем, який пожирає картопляні насадження. Колорадський жук ще й неабиякий хитрун: у хвилину небезпеки він падає на землю й прикидається мертвим.

Картопляні цікавинки

- З картоплі виробляють крохмаль.
- Картопля містить солі Калію, необхідні для роботи нашого серця. Найбільше корисного елементу - під шкіркою. Ось чому молода картопля, запечена «в мундирі», - найкорисніша страва з картоплі.
- Картопля - перший продукт, який вдалося виростити у космосі. У 1995 році і космічному кораблі «Колумбія» з’явилися перші «космічні» паростки картоплі.
- Картоплю «фрі» придумали бельгійці. Якось на свята не вдалося  наловити риби, і її вирішили замінити шматочками картоплі, засмаженими в олії.

 - Картопля – герой багатьох натюрмортів, їй ставлять пам’ятники, відкривають музеї по всьому світу.
- У календарі інків була цікава одиниця виміру: час, за який варилася картопля - це приблизно 1 година. Переконайся! 

 

   Обережно, чіпси!

     Чому чіпси називають шкідливою для здоров’я їжею? Вони ж з картоплі! Справа в тому, що картопля містить багато крохмалю. При швидкому нагріванні з крохмалю утворюється акриламід - дуже небезпечна отрута. Вона є не лише в чіпсах, але й в інших продуктах, які швидко нагрівають і смажать, наприклад, у горішках та сухариках. А ще у чіпси додають барвники, підсилювачі смаку, ароматизатори. Інколи цих добавок більше за масою, ніж самої картоплі!

 

 

Винахід, що зробив дощ веселішим!

     Надворі осінь. Часом вона пестить нас лагідним сонечком та яскравими барвами. А потім починає накрапати холодний осінній дощик — він ллє й ллє, ніби не хоче зупинятися. Тут без парасольки вже ніяк не обійтися!

     Родовід парасольки сягає в далеке минуле. До нас дійшли вироби стародавніх майстрів Ніневії і Єгипту, на яких фараони зображені на фоні парасольок.

    І стародавні римляни, і греки, і народи Стародавнього Сходу мали звичай носити парасольки, але не такі, які поширені сьогодні. Вони були дуже важкими, тому залишались атрибутами вельмож і царствених осіб, за якими незмінно крокували раби з парасольками. 

     Більш звичні для нас парасольки з’явились у Китаї. Вони призначались для захисту людей від пекучого сонця.

     Особливої уваги заслуговують парасольки в японській традиції. Потрапивши в Японію через Корею в період 538-710гг., цей аксесуар став не тільки символом розкоші, але і предметом мистецтва. Правда, його матеріали – легке дерево і промаслений папір, на жаль, не дозволяли служити довго і зберегти для нащадків красу найдавніших зразків.

    У Франції при дворі вважали модним завжди мати при собі такі парасольки.

    Другим своїм народженням парасолька зобов’язана Англії. Одного дощового дня 1750 р. мешканці Лондона звернули увагу на дивного чоловіка, який тримав над головою палку з напівсферичним полотном з не промасленої тканини. Цим чоловіком був Д. Хенвей. Минали дні, місяці, роки, але кожного разу на вулицях Лондона незмінно зʼявлявся чоловік з незмінно розкритою парасолькою, не звертаючи уваги на насмішкуваті погляди перехожих. У 1840 р. Генрі Холленд запропонував сталевий каркас для парасольки.
    А в 1852 р. англійський винахідник С. Фокс створив конструкцію складаної парасольки на сталевих спицях, якою ми користуємося і по сьогодні. Саме тоді ж в Англії було налагоджено перше масове виробництво парасольок.

    У наші часи у продажі легко можна знайти парасолі всіх кольорів та розмірів: від величезних парасоль-тентів, до складаних 15-сантиметрових моделей, які зручно вміщаються в сумочці. Однак сьогодні це настільки буденний предмет, що він очолює список речей, які найчастіше гублять. Де б ви не були, з ним можна не боятися негараздів погоди. Тож, можливо, і ви, виходячи сьогодні з дому, почуєте: «Не забудь парасольку!».

 

Велосипедна експедиція в минуле

     Народився дідусь велосипеда у Франції 1791 року. Назвали його «селерифер» (що означає «той, що створює швидкість»). Вигляд він мав чудернацький — дерев’яний самокат без педалей та керма! А у довжину сягав 2,5 метра, майже як невеликий сучасний автомобіль. І хоча винахід усім одразу сподобався, кататися на ньому було доволі небезпечно. Адже переднє колесо не могло повертати. їхати доводилося лише прямо, відштовхуючись ногами, а гальмом слугували власні п’яти.

     В Англії селерифер, що вже мав рухоме переднє колесо та кермо, став дуже популярним. Англійці навіть про карети та коней забули. Нову розвагу назвали «хобі-хорз» (іграшкова конячка). Хоча каталися на ньому зовсім не діти, а виключно дорослі чоловіки.

     Згодом німець Філій Фішер здогадався прилаштувати до механізму педалі. А от переднє колесо зробив величезним — майже 2 метри, вище зросту дорослої людини. Зате заднє колесо було лише до коліна. На такому транспорті черевики вже не стесалися об підлогу.

     Своє ім’я велосипед отримав у Франції, воно означає: velox — «швидкий», pes — «нога». Велосипед називали ще й «Bone Sheker» — «костотряс», і було за що. Адже дерев’яні колеса «одягали» в залізні обручі. Через це мандрівка на ньому була досить жорсткою — по бруківці їхали, цокаючи зубами. Лише набагато пізніше колеса «взули» в гуму. 

     Байк (bike) — походить від англійського слова «bicycle». Американці назвали так велосипед у 1882 році. Зараз байками називають ще й мотоцикли.

    А от татусь велосипеда здивував би кого завгодно! Переднє колесо в нього залишалося зависоке — 2 метри. Та був він вже не дерев'яний, а залізний. А за тонкі ажурні спиці й швидку ходу його називали «павуком». Видертися на цього велетня — справа нелегка! А якщо доведеться падати з такої висоти? Теж не вельми приємно! Тому одночасно з двоколісним велосипедом почали створювати більш стійкі — триколісні. Із такого вже не впадеш!

 

    Знайомий тобі велосипед з’явився лише в 1885 році. На малюка поглядали спочатку здивовано — надто не схожий на височенних братів. Адже його колеса були майже вдвічі менші. Та згодом вже розпочався справжній велобум.

    Найвища швидкість, яку коли-небудь було досягнуто на велосипеді, становить 296 км/год. Цей рекорд встановила Деніс Мюллер-Коренек у 2018 році. ЇЇ спеціальний велосипед рухався за автомобілем, що створював повітряний тунель, завдяки якому вдалося досягти таких показників.

 

    Скільки моделей велосипеда існує сьогодні!.. 

    Це і велосипед для перегонів, у якого замість спиць — тонка металева мембрана, і байк, що не має сідла, і гірський велосипед із широкими колесами, що долає будь-яку перешкоду. Вибирай за смаком! А може, тобі до вподоби лише власна модель?

Таємниці солоного світу

     Щодня ми вживаємо в їжу дрібні кристали — крупиці солі. Легко розчинна у воді та солона на смак, сіль стала невід’ємною частиною приготування їжі на кожній кухні. Та ще кілька століть тому ця приправа була надто цінним продуктом. Сіль на столі могли дозволити собі лише заможні люди, нею отримували зарплатню та обмінювали на інші цінні речі.

     Добувати сіль люди навчилися дуже-дуже давно: у різних куточках світу, у воді та під землею. Випаровування морської води чи солоних озер, подрібнення покладів у соляних печерах і шахтах, викачування соляного розсолу зі свердловин — все це різні способи добування солі. 

     З розвитком технологій видобуток став легшим, але й досі є країни, де соледобування — дуже кропіткий та важкий процес, який відбувається без участі техніки.
    Сіль (натрій хлорид) - це хімічна сполука натрію та хлориду, що в розчиненому стані зустрічається у водоймах, а у твердому вигляді — у складі мінералу галіт, з якого майже повністю складається видобувна кам’яна та морська сіль.

 

    Перш ніж потрапити на полиці магазинів, а потім у наші домівки сіль очищують, подрібнюють або виварюють. Так з’являються різні види харчової солі.
    Окрім звичних для нас кам’яної, морської, йодованої, «Екстра», існує ще чорна сіль зі специфічним запахом, яка популярна в Індії, французька - сіра сіль, рожева гавайська і навіть копчена. Та й це ще не всі види популярної харчової добавки.
    Сіль — важливий і корисний елемент для нашого організму, особливо, якщо це йодована сіль і вживається з розумом. Проте сіль у великих кількостях може не лише зашкодити, але й стати отрутою.

     Взимку слизькі дороги часто посипають сіллю. Навіщо? Все просто — сіль, потрапляючи на лід, розчиняється у ньому і змушує його розтанути. Утворюється соляний розчин, який знову може замерзнути, але вже при більш низьких температурах.

     Тобі відомо, що сіль в помірних кількостях потрібна кожній людині. Та виявляється, нею можна не лише заправляти страви, а ще й... дихати! Дорослі називають такий процес розумним словом - галотерапія. Це коли звичайна сіль перетворюється на чарівну, проникає з повітрям крізь носик у легені та допомагає зміцнювати захист організму — імунітет.

    Гадаєш, це нудно та нецікаво? А от і ні. Таке лікування сіллю може бути веселою та захопливою грою: забрався у таємну соляну кімнату, дивишся веселі мультики на стелі і більше нічогісінько не треба робити. Так просто і корисно!
    Один курс відвідувань соляної кімнати прирівнюють до 10-денного відпочинку на морі.
    Якщо регулярно відвідувати соляні кімнати, то злий грип і застуда будуть оминати тебе десятою дорогою!