Пізнай природу

    Скільки чудес таїть у собі природа! Отак дивишся щодня на одні й ті самі речі — аж раптом якогось дня вони повертаються до тебе трохи іншим боком і дарують безліч дивовижних відкриттів. Хочеш поглянути на звичні явища іншими очима — спробуй розгадати загадки про природу: так і кмітливість свою потренуєш, і ще раз переконаєшся в тому, яка прекрасна наша Земля!

Загадкові «крилаті» миші

     «Яке миле створіння!» - навряд чи  вигукнеш ти, глянувши на кажана. Мордочка миші з поросячим рильцем та великі вуха наводять радше жах. Знав би кажан, що його так страхаються, здивувався б, напевно. Адже й сам він боїться: і людей, і хижих птахів, що на нього полюють, і навіть яскравого світла місяця, адже тоді він більш помітний. Вдень кажани ховаються у дуплах, на горищах, у печерах та погребах. Кажан мешкає усюди, крім Арктики та Антарктики.

    Крила кажана - це шкіряна перетинка, що, ніби вітрило, спирається на повітряний потік. Стартують кажани часто з положення вниз головою. Одні з них спочатку просто падають униз, а потім розправляють крила і летять, інші — махають крилами та розгойдуються, а потім із силою підіймають тіло і відриваються від гілки.
    Більшість кажанів полюють на комах. За ніч одна зграя кажанів може знищити сотні тон шкідників! Є й такі, які надають перевагу фруктовому меню. І тільки три види кажанів, що живуть у Центральній та Південній Америці, харчуються кров’ю тварин.

    Кажан – єдиний ссавець, що вміє літати. Мале кажаненя смакує мамине молоко, міцно вчепившись за неї кігтиками і зубами, від самого народження звикаючи до маминих акробатичних трюків.
    Хто з нас може в суцільній пітьмі чітко сказати, який предмет перебуває на відстані 17 метрів, якої він форми та з якого матеріалу зроблений? А от кажан, хоч і не скаже, та знає напевне. Для цього він пошле ультразвуковий сигнал у напрямку предмета і зловить його відлуння своїми чутливими вухами. Отримуючи відбиті сигнали від усього довкола, кажани чудово орієнтуються: де летить комашка, де — дроти, де — дерева, а де — рідна печера. Виходить, що кажани «бачать»  довкілля вухами.

    Серед тих, хто полюбляє жахалки, є історії про те, що кажани, мовляв, найчастіше нападають на дівчат із довгим волоссям. Коли і з якою дівчиною могла ця пригода трапитись - хтозна, але в цьому випадку невідомо, хто більше страждає: адже волосся не відбиває ультразвук, а поглинає його. І кажан, не розуміючи, куди летить, потрапляє «у пастку».

    Деякі види кажанів летять зимувати в тепліші краї, інколи долаючи тисячі кілометрів над океаном. А ті ж, хто зимує у рідних печерах, загортаються у власні крила і тісно притискаються один до одного. Температура тіла їх опускається до нуля, і серце б’ється лише 16 ударів на хвилину — маленька тваринка завмирає, чекаючи весни.

    У деяких випадках кажани користуються звуками, чутними для людини: одні з них пронизливо пищать, інші можуть цокати, як годинник. А зазвичай на своїй території ці тваринки передають один одному складні музичні повідомлення: про свій статус у гурті, власні кордони, небезпеку. Особливі серенади співають кажани й своїм коханим. І добре, що все це — у нечутних для людських вух ультразвукових частотах. Інакше, потрапивши у гості до колонії кажанів, нам би здалося, що навколо ревуть мотори тисячі літаків.

    Кажани дуже охайні створіння: вони раз на день купаються у воді, годинами себе вилизують, а якщо до їхнього гурту залітає якийсь забрьоха, можуть його й вигнати. 

    Понад 300 видів рослин опилюють саме кажани. А ліси Західної Африки виростають здебільшого з насіння, яке розсіюють ці тваринки.

    Подивись пізнавальні відео про кажанів:

Навіщо ми чхаємо?

    Наш рот і ніс — це ідеальні ворота для мікробів, щоб потрапити всередину з повітрям, яким ми дихаємо. Віруси мріють пробратися у клітини, з яких складається внутрішня оболонка носа.
    Але раніше вони потрапляють у липкий шар слизу, що виробляють клітини слизової оболонки носа. Слиз робить внутрішню поверхню носа гладкою, а крихітні волоски рухаються й «вимітають» мікробів, пил, пилок рослин та інше сміття.

    Коли ти сякаєшся, мікроби виходять зі слизом. Виявляється, ця не дуже красива процедура — відмінний спосіб позбутися дрібних загарбників. Кашель — також захисний засіб. Він за допомогою потоку повітря допомагає очистити горло.

    Якщо ж ми випадково проковтнемо слиз із мікробами, їх уб’є кислий шлунковий сік.

А якщо ніс закладений?

    Це означає, що ми опинилися під сильною мікробною атакою. Клітини всередині носа намагаються захистити нас, виділяючи більше слизу, ніж зазвичай. Тому й починається нежить. А набряки — це місця, де наші імунні клітини борються з інфекцією.

    Ми хворіємо, коли вірусу вдається пробратися крізь шар слизу й заразити клітини. Тоді навіть посилене вироблення слизу не допоможе. Віруси вже заволоділи клітинами та змусили їх робити нові віруси, які заражатимуть дедалі більше клітин. Тепер усе залежить від наших захисників.

Чому ми чхаємо?

    У такий спосіб ми позбавляємося «сміття» в носі. Але чхати, не затуляючи рота, небезпечно для оточуючих. Вони можуть вдихнути повітря, забруднене твоїми мікробами, і теж захворіти.

Тому, якщо відчуваєш, що ось-ось чхнеш, прикривай ніс і рот хусткою, серветкою або рукавом одягу. Не чхай у руку — мікроби залишаться на долоні та можуть потім потрапити на все, до чого ти торкнешся.

Пернаті диваки

 «Чечітка» дзьобом.

    Лелека – болотяний птах, прозваний у народі жабоїдом. Його величезне гніздо видно здалеку – на дереві чи стовпі, на високій вежі або хаті.

    У цих птахів майже нема голосу – глухий і негучний, він лунає рідко. А от клацати дзьобом вони люблять: то голосно, то стиха, то «кулеметними чергами», то поодинокими «пострілами».

    Нерідко можна побачити, як лелека, стоячи у гнізді й відкинувши голову назад, аж на спину, «вибиває чечітку», постукуючи наддзьобком по піддзьобку. Дзвінкий звук відлунює далеко навколо. Це тому, що птах втягує язик у гортань, вивільняючи порожнину рота для кращого резонансного ефекту.

    Навіть малі лелеченята пробують клацати дзьобами.  Та марно – їхні «клацали» ще надто м’які, отож звук виходить зовсім тихий. Зате вони пищать і нявчать не згірш за кошенят!

Хто бекає? Бекас!

    Примітна ознака бекаса – довгий, прямий і гострий дзьоб. Живе на болотах, вологих луках, берегах річок та озер з м’яким ґрунтом, який він свердлить дзьобом у пошуках їжі – черв’яків, комах, дрібних молюсків, тонкостінних мушель. Добре бігає, швидко літає, може плавати і навіть пірнати.
    У народі його прозвали «баранчиком» - за характерні тонкі звуки, схожі на бекання, які він видає під час токування. Бекас-самець здіймається високо в небо, а потім, склавши крила й розпушивши хвіст, грудкою падає вниз. Під натиском повітря пір’я хвоста починає вібрувати – от і чується безперервне  бекання молодого баранчика.

    Самки у відповідь подають закличний голос. А бекас, пробекавши отак хвостом, сідає на кущ або купину поблизу і вигукує «така-таку!». Мовляв, бач, який я співець-молодець!

Що за птах в очереті дерчить?

   

    Цього птаха всі знають, але мало хто бачив, адже він дуже обережний! Зате  почути його  може кожен охочий – деркач галасливий, та й голос має гучний і різкий, який не сплутати ні з чиїм іншим.
    Ці скрипучі й голосні вигуки «ге-ге» або «дерг-дерг».  крикнувши отак двічі в очереті, птах на мить замовкає, ніби прислухається, а потім скрикує знову.

    Особливо часто чути його наприкінці весни, коли настає шлюбний період.

    Іноді деркач так захоплюється своїм співом, що втрачає пильність. І тоді до нього можна підійти зовсім близько.