Таємниця ведмежої сплячки

     Усім добре відомо, що взимку деякі тварини впадають у сплячку: зручненько вмощуються у своїх домівках і до самої весни бачать солодкі сни. Так роблять і ведмеді. Але чому вони такі сплюхи й чому по кілька місяців проводять у дрімоті?
     Усе дуже просто. Ведмеді — надзвичайно великі тварини. Милі маленькі ведмежата швидко підростають і перетворюються на сильних хижаків. Тіло дорослого ведмедя — справжній велетень: до двох з половиною метрів завдовжки! Зрозуміло, що й важать такі тварини чимало. Залежно від виду маса клишоногого може становити від 150 до 350 кг. Та це ще не межа, адже деякі камчатські ведмеді важать до 700 кг.

    Уяви, як важко прогодувати такого велетня! А взимку шукати й здобувати їжу стає набагато складніше. Хоч ведмеді й хижаки, вони практично всеїдні. Завдяки доброму нюху можуть знаходити під снігом замерзлі ягоди або плоди. Та цього замало. Ані листя, ані улюбленого меду взимку не знайдеш. Щоб натрапити хоча б на якусь їжу, доводиться годинами блукати лісом. При цьому ведмідь і так ослаблений голодом, а пошуки часто завершуються невдачею. Звісно, можна спробувати харчуватися лише тваринною їжею, проте на такому раціоні ведмідь довго не протягне.

     Отже, сплячка пов’язана з нестачею їжі взимку. Саме тому ведмідь «обрав» такий хитрий спосіб пережити холодну пору — сон. Тривалість сплячки залежить від виду ведмедя та клімату, в якому він мешкає. Сон може тривати від чотирьох до шести місяців. Цікаво, що серед білих ведмедів узимку засинають лише ведмедиці з ведмежатами, тоді як самці продовжують ловити рибу й живитися нею.
    Під час сплячки їжа ведмедеві не потрібна. Але звідки ж він бере енергію? Вона накопичується у підшкірному жирі, який тварина нагуляє в теплу пору року. Крім того, під час сну організм ведмедя повністю перебудовується: ритм серця значно сповільнюється, а дихання стає рідкіснішим. Усе це дає змогу економити кисень у барлозі та зберігати запаси поживних речовин. До речі, за зиму ведмідь може втратити до половини власної маси тіла!

 

    Зимовий сон ведмедя досить чутливий — це радше дрімота, ніж глибокий сон. Його легко потурбувати, і тоді він швидко прокидається. Щоправда, буває дуже незадоволеним тим, що йому не дали виспатися. Такого розбудженого ведмедя називають ведмедем-шатуном, і він надзвичайно небезпечний.

Лось — велетень зі своїми секретами

    

    Лось - найбільший представник родини оленевих. 9 листопада 2017 року цю тварину внесли до Червоної книги України.
    Лось — справжній велетень. Через свої довгі ноги цей «лісовий володар» здається неповоротким. А втім, саме ними він здатен відбитися від цілої зграї вовків.
    Тварини можуть рухати своїми очима так, що, не повертаючи голови, помічають рух будь-яких об’єктів позаду себе.

   

     Інший дивовижний орган лосів — їхній ніс. Лось має унікальну здатність надзвичайно точно визначати розташування предметів у просторі. 
    Слух — ще один інструмент в арсеналі органів чуття парнокопитного. Він може повертати вуха у всіх напрямках і вловлювати звуки, що їх видають інші тварини, навіть за три кілометри.

    Лось — рослиноїдні тварина. Пережити холодні зими йому вдається завдяки тому, що він відгодовується у теплий період. Навесні та влітку основна його їжа — це листя дерев і чагарників, водяні рослини, трави, гриби. Лось щодня з’їдає до 23 кілограмів зеленого корму, який дістає навіть на висоті трьох метрів над землею або ж з-під води. Восени він починає споживати гілки,
хвою, кору.
    У першій половині зими харчується листяними породами дерев і чагарників, у другій половині - хвойними. Також тварина поїдає лишайники, знаходячи їх на деревах під час відлиги або на землі під снігом.

    Взимку цій тварині доводиться зносити лютий холод і ходити по глибокому снігу, тому лось веде спокійне життя, щоб якомога менше витрачати енергію та зберігати тепло. Також йому стає у пригоді добротна шуба. У великі морози тварина лягає в пухкий сніг так, що над ним стирчать тільки голова і загривок, - це скорочує тепловіддачу.
    Якщо висота сніжного покриву в місцях його проживання взимку не більша 30-50 см, лось живе осіло; там, де випадає багато снігу (70 см і більше) - на зиму здійснює переходи в менш сніжні райони, тому що прохарчуватися в таких умовах важко. А навесні, коли сніг починає танути, повертається назад.

     Цікаві факти про лосів.
Лосі не стадні тварини, по лісу бродять поодинці. Зазвичай вага їх складає від 300 до 600 кілограмів, але деякі особини виростають до 800 кілограмів.
    Лосі добре плавають і можуть пропливати до 20 кілометрів. А також швидко бігають, розганяючись часом до 55 кілометрів на годину.
    Узимку шерсть лося стає світлішою, ніж влітку, і виростає до 10 сантиметрів завдовжки.
    Вражають своїм розміром роги самців, які сягають 180 сантиметрів у розмаху й важать до 20 кілограмів. Щороку у листопаді-грудні лось скидає роги, а навесні вони виростають знову.
    Як і інші парнокопитні, вони люблять сіль. Якщо лосі знаходять природне джерело солі, із задоволенням вживають її у вигляді солоної води та солоного ґрунту. Також із задоволенням їдять гриби, навіть мухомори.

Симпатичний гризун

     Білці смакує все: насіння, жолуді, гриби, бруньки, навіть комахи і м’ясо. Дуже цікаво вона гризе горіх: відгризає у нього гострий кінчик і встромляє в дірку два нижніх зуби. Ці зуби можуть розходитися в сторони і, мов забитий клин, розкривають горіх на половинки.

    Білки легко звикають до людей і дозволяють годувати себе просто з рук. А найбільш відважні можуть залізти у сумку чи навіть кишеню: «Ану перевірмо, чи є там для мене і горішки?». 

    Інколи, втомившись, білка відпочиває на дереві, гойдаючись на розгалуженій гілці, як у гамаку.

 

     Для домівки білка обирає дупло. А якщо його немає, то мостить собі кулясте гніздо з плетеним дахом і двома виходами. Ох і затишно всередині серед сухого листя та моху, які наносила білочка!

 

     Білка любить закопувати скарби (і вони — їстівні!). Шкода тільки, що пам'ять часто підводить, і вона геть забуває місце своєї схованки.
    Та скарбничка сама про себе нагадує: у ній із закопаних насінин виростають нові кущі та дерева. Оце-то білка-садівник!

 

    Якщо їжі у лісі залишається мало, білки здатні подорожувати великими зграями, перепливаючи навіть широкі річки. Швидко загрібаючи лапками, вони долають швидку течію, і тільки сотні руденьких хвостиків, як вітрила, стирчать із води. Хвіст допомагає білці тримати рівновагу, і важливо, і щоб із води він вийшов сухим.

 

 
    Зустрівши ворога, білка проявляє кмітливість та винахідливість: від куниць  утікає тоненькими гілочками, які не витримують ваги цієї тварини, а з хижими птахами грається у хованки та наздоганялки — рухається стовбуром дерева по спіралі. Доки птах облетить дерево, білка вже на протилежному боці стовбура, а далі — стриб  на інше дерево — тільки її й бачили!
    Легка білка може стрибнути напрямки до 4 метрів, а з висоти навкіс – аж до 15 метрів!

 

     Як у всіх гризунів, зуби в білці постійно ростуть, тож необхідно увесь час щось гризти, щоб вони сточувалися і не заважали закривати рота.
    Коли білці бракує звичайної їжі, вона гризе гілки. Халепа трапляється, коли вона плутає з гілкою електричний дріт. В США відомі випадки, коли білки наводили паніку, спричинивши відключення електричного струму.

Бережи, сортуй, читай!

  

    Найкращий спосіб навчитися — дивитися на приклад дорослих, але книжки теж можуть стати добрими порадниками. Вони відкривають дітям дивовижний світ природи й показують, як берегти нашу планету.
    Є книжки, що навчають сортувати сміття, інші розповідають про воду, повітря та ліси. А ще є книжки-подорожі у світ тварин і рослин, які доводять: природа — наш справжній друг.
    Коли діти з раннього віку дізнаються про довкілля, вони виростають добрими й відповідальними. Тоді й Земля буде завжди красивою та щасливою.

 

Кукабара - птах, що сміється

     Ця перната живе Австралії та має цікаву назву – кукабара. Її ще називають сміливою кукабарою. Вона належить до сімейства зимородкових.

    У кукабар велика голова з потужним дзьобом. Лапки в них короткі, а пазурі гострі. Ними вони майстерно користуються на полюванні. У польоті вони хапають свою здобич – комах, дрібних ссавців, птахів, плазунів. В Австралії кукабари особливо популярні, бо поїдають мишей, щурів та отруйних змій.

     На вигляд ці пташки надзвичайно милі. Помітна брунатна смужка, наче дашок, захищає їхні темні очі від сонячного світла. Крила та хвіст відносно короткі. Тулуб покритий сірим, бежево-білим і брунатним пір’ям. На хвості помітні темно- і світло-коричневі смужки. Голову пернатих прикрашає брунатна «корона».

         Самця можна впізнати за блискучим блакитним пір’ям на крилах. У самок це пір’я біле. Зверху дзьоб має синювато-чорний колір, знизу – від світло-коричневого до білого. Довжина тіла дорослої кукабари сягає 47 см. Птах може прожити аж до 25 років.

    Примітним у цих птахів є їхній голос. Він нагадує гучний людський сміх. Цим криком кукабари захищають свою територію. «Сміються» вони коли сходить та заходить сонце, як у нас півні. Тому їх ще називають «годинником бушменів». (Бушмени – це народ на півдні Африки)
    Крім того, серед аборигенів Австралії цей птах також відомий як «бушменський будильник». Пов’язано це з гучними криками кукабари, що лунають рано-вранці та дуже схожі на дзвоник будильника.
    Зазвичай кукабара починає з тихого звуку, який перетворюється на оглушливий,  навіть істеричний сміх. Потім вона чекає у відповідь крику від сусідів-родичів.

 

    Кукабари часто населяють сухі евкаліптові ліси, лісисті місцевості, парки та сади. Вони живуть по одному, парами й невеликими сім’ями. Створивши пару, пташки залишаються разом на все життя. Гніздяться вони в дуплах дерев, у пнях, полишених термітниках, Самка відкладає зазвичай два-чотири яйця, і батьки по черзі їх висиджують. Пташенята кукабари вилуплюються через 24-26 днів, зазвичай не всі одночасно.

 

    Обоє батьків по черзі годують малюків. У разі наближення хижака до гнізда батьки захищають потомство своїми сильними дзьобами.

     За чотири-п’ять тижнів пташенята залишають гніздо, проте тато й мама ще тижнів десять забезпечують їх кормом.

     Деякі молоді птахи залишаються з батьками до чотирьох років, допомагаючи їм висиджувати яйця наступної кладки. При цьому вони навчаються насиджування яєць та покращують шанси на виживання своїх молодших братів та сестер.

Таємниці папоротей

     Папороті оселилися на планеті Земля задовго до появи на ній людей, у Палеозойську еру. Тоді, 300 мільйонів років тому, все навкруги було іншим: безмежні ліси вкривали планету. Крізь щільну завісу жаркого туману товсті, як дуби, стовбури папоротей піднімалися над землею на висоту до 40 метрів, а там, угорі, їхнє листя розкривалося велетенськими парасолями.

     Минули мільйони років, клімат на планеті змінився, та родині папоротей вдалося до цього пристосуватися і зменшитися у розмірах. Одна  у спекотних і вологих районах планети — у тропіках — збереглися деревовидні папороті, хоча й набагато скромніші за своїх пращурів: заввишки до 10 метрів. Загалом у родині папоротей на сьогодні – до 20000 видів.

    Гнізда на деревах в'ють не лише птахи, а навіть деякі види папороті. Ті, що ростуть у тропічних країнах, кріпляться до дерев-хазяїв своїм довгим корінням, ніби ременями. Розетка з широких листків, до двох метрів завбільшки, створює своєрідне гніздо. Туди стікають краплі дощу, насипається й перегниває листя та різна пожива, залишена птахами й звірами. А коли світла, повітря, води та ґрунту достатньо — папороть почувається пречудово. І не тільки вона: у папоротниковому гнізді часто оселяються орхідеї та інші рослини — справжній тобі підвісний садок! 

     Те, що ми вважаємо листям папороті, вчені називають вайєю. Вайї папороті мають свої особливості.  Якщо повернути вайю спіднім боком, буде добре видно маленькі коричневі цятки —     це спори, насіння рослинки. Коли їх посіяти  у вологий ґрунт, проросте нова папороть. Молоді вайї скручені, ніби равлики. День при дні вони ростуть і розгортаються.

     У природі папороть не квітне, тому що розмножується спорами. А от міфи наших пращурів про квітку папороті дивовижно красиві. Людська уява наділяла цю рослину магічними властивостями. Давні слов'яни вірили, що розквітає папороть у ніч літнього сонцестояння. Затамувавши подих, вони розповідали: рівно опівночі з тріскотом розривається пуп'янок, а потім, розсипаючи іскри, розпускається квітка папороті й осяває все навколо. Тому, хто відшукає її та зірве, земля відкриє свої таємниці: він розумітиме мову птахів та звірів, знатиме, де заховані всі скарби. За повір'ям, зірвавши квітку, треба йти, не озираючись, хоча підступні злі духи лісу постійно провокуватимуть сміливця і промовлятимуть до нього голосами рідних людей. А той, хто все ж таки зважиться, зможе ставати невидимим і приймати будь-яку подобу. 

     Папороть можна зустріти в усіх лісах України, у вологих тінистих місцинах.

Скажемо "НІ" пластиковим пакетам!

 

    Чи знаєте ви, що 3 липня у світі відзначають Міжнародний день відмови від  поліетиленових пакетів? Цей день нагадує нам, що пластик може бути дуже шкідливим для природи. Пакети часто опиняються у лісах, річках та океанах, де вони заважають тваринам, забруднюють довкілля і можуть розкладатися сотні років!

    Але ми можемо зробити світ чистішим! Для цього треба зовсім небагато — почати з простих змін у повсякденному житті: користуватись багаторазовими торбинками, не брати зайвий пластик у магазинах і, звісно, знати, чому це важливо.

    Тож запрошуємо тебе пройти веселу та пізнавальну вікторину! Перевір, наскільки добре ти знаєш, як захистити природу та що можна зробити замість використання пластикових пакетів.

    Готовий стати маленьким еко-героєм? Тоді вперед — до запитань!

У кого панцир на спині?

    Черепахи - одні з найдавніших представників тваринного світу нашої планети. Вони живуть на Землі ось уже понад 220 мільйонів років. Тіло майже всіх черепах покрите міцним панциром. Панцир - найбільш характерна ознака цих тварин. Він дуже міцний, тому легко витримує навантаження, що перевищує вагу самої черепахи у 200 разів. У разі небезпеки черепаха втягує в панцир голову, кінцівки і хвіст. 

    Всі відомі сучасні види черепах — яйцекладні. У новонароджених черепах панцир м’який, проте він зазвичай твердне з віком.

      Черепахи — дивовижні створіння, які добре пристосовані до життя на суші, але можуть дихати й під водою. Вони добре бачать, чують, прекрасно відчувають запахи. Існує біля 250 сучасних видів черепах, серед яких розрізняють наземних і морських, а наземні бувають сухопутні та прісноводні.

           Розміри черепах і їх вага дуже відрізняються залежно від виду. Наприклад, у черепашачому сімействі трапляються як гігантські черепахи з вагою близько 900 кг і панциром розміром 2,5 м, так і маленькі черепашки з вагою до 125 г і панциром не більше 10 см.

     В умовах помірного й холодного клімату черепахи впадають у сплячку, під час якої всі життєві процеси в тілі сповільнюються. Сплячка дозволяє теплолюбним черепахам, що живуть у помірних широтах, без проблем пережити холоди.

 

     Сухопутні черепахи - переважно вегетаріанки, основною їхньою їжею є гілки дерев, фрукти, трава, гриби й овочі. Але для підтримання в організмі білкового балансу черепахи часом можуть поїдати й різну дрібну живність: равликів, слимаків і черв’яків. Також сухопутні черепахи із задоволенням п'ють воду.

 

    А ось морські та прісноводні черепахи вже є справжніми хижаками, оскільки в їхній раціон входять різні дрібні рибки, жаби, молюски, ракоподібні. Деякі морські черепахи їдять кальмарів, каракатиць, креветок. Але водорості їм також смакують.

 

 

    Будова кінцівок у цих тварин обумовлена їхнім способом життя. у сухопутних передні лапи добре пристосовані, щоб рити нори. Більшість прісноводних черепах має між пальцями плавальні перетинки, а в морських кінцівки й зовсім перетворені на ласти.  

    Черепахи - довгожителі. Середня тривалість життя у природних умовах може сягати 150-200 років.

 

Великий, добрий, дивовижний

     Слон найбільша тварина на суші. Поруч з ним будь-хто, ніби малятко.
    Гордість слона  - довжелезний ніс — хобот! Знаєте, який він зручний і вправний! Ним слон може підняти і важку колоду, і дрібну горошину. Адже кінчик хобота - ніби рука, навіть засув у клітці може відчинити. Коли слон плаває, хобот стає як дихальна трубка, а у спеку слугує душем. Захотів попити - втягнув хоботом водички (ціле відро вміщується) і вилив у рота. 

     Коли слоненя  мале, то тримається хоботом за маминого хвоста, щоб не загубитися в  слонячому стаді. А дорослим залюбки обіймається хоботом із друзяками.

     Зверни увагу на вуха. Так, вони — як величезні віяла, і слон дійсно охолоджується, коли обмахується ними.
    Бачиш сітку судин на вухах? Помахає слон своїми віялами хвилин 20, вітерець остудить кров у судинах - і все тіло на кілька градусів холоднішає. Краще кондиціонера!
    Слон  має музичний слух і музичну пам'ять. Звуки любить переважно низькі. Ріг і контрабас слухає із задоволенням!
    Чи вміє співати? Так, трошки... Але слона ти  не почуєш, надто низький звук для твоїх вух. Однак якщо небезпека – підіймає  хобот угору, як горн, і щосили трубить  басом. Гучно виходить, за кілометри чутно!
    До речі, слони, чують не лише вухами, але й... ногами.

     Кожне стадо слонів постійно рухається у пошуках їжі та води, а поміж собою завжди тримають особливий зв'язок. Вони  перемовляються за допомогою різних звуків і спеціальних сигналів.
    На великих відстанях найбільш ефективний таємний «слонячий телеграф»: тупання ногами. Так передається найважливіша інформація. Одне стадо  тупає, наприклад, сигнал тривоги — а інше стадо слонів аж за 30 кілометрів ловить вібрацію ґрунту своїми ногами.
    А ще можуть ловити такі сигнали хоботом, наче слуховою трубою. Добре, що звук краще передається по землі, ніж повітрям!

    Спить слон недовго - 2-3 години. Зате дуже любить  довгі прогулянки, по 60 кілометрів на день. Інакше йому  не наїстися. Знаєш, скільки слон важить? Аж до семи тонн! Тож з’їдає  щодня майже півтонни різної зелені.
    Зубів багато не буває! Слон  теж міняє зуби, як і ти! Правда, в нього їх не два набори, як у тебе, а цілих шість. Бивні - це теж зуби. Слоненя народжується з молочними бивнями, а потім, через рік, у нього виростають корінні. Ростуть бивні все слоняче життя. Користується  він  ними і для захисту, і для роботи - добування смачних корінців, кори дерев, солі... Хоча, як і ти, любить поласувати цукерками. Але слону від них кепсько.

    Народившись, слоненята геть безпорадні: навіть хоботом своїм володіти не вміють. Мусять вчитися цьому, як діти вчаться володіти руками.
    Мати-слониха обирає серед подруг одну-дві виховательки, що опікуються малим, як і вона сама. Навчання малюка премудрощам слонячого життя триває 12 років. А живуть слони 60-80 років.

     Слони, як і люди, люблять спілкуватися між собою. Наприклад, звуками домовляються, в який бік рушити. Сумують, коли з родичем трапляється щось погане.  Посміхаються, пустують. Допомагають  хворому товаришу - носять йому їжу та воду. Чужих слоненят для слонів не буває: вони ніколи не кидають напризволяще малюка, що потрапив у халепу. Будь-який слон поспішить на допомогу!

    А чи знаєш ти, як слон малює! Бере  пензля хоботом, вмочує у фарби -і за кілька годин створює... хмм... напевне, шедевр! Слонячі картини навіть можна купити.

    Мешкають слони у жарких країнах Африки та Азії.
    У африканських слонів дуже великі трикутні вуха та бивні, а шкіра сіра й зморшкувата. Африканський саванний слон – найбільший з-поміж усіх. Він мешкає в африканському степу - савані. Африканський лісовий слон трохи менший і живе в екваторіальних джунглях.

     Азійський слон найменший, з невеликими вухами та бивнями, має гладку коричнювату шкіру. Приручають і використовують у роботі саме азійських слонів.

Ластівка — маленька господарочка великого неба

 

    Ластівки давно стали сусідами людей. Складно знайти того, хто не знає, який вигляд вони мають у польоті чи сидячи на гілці. З давніх часів ці маленькі створіння роблять гнізда під дахами будинків. Нерідко ці пташки будують гнізда під карнизами в сараях і навіть на горищах. Якщо селяться поруч із людським житлом, то намагаються розташовувати гнізда так, аби до пташенят не дісталися коти. Крім того, у деяких регіонах ластівки селяться у шпаківнях, змайстрованих для них людьми. У багатьох культурах ці невеликі пташки вважаються символом багатства і процвітання.

    Живуть вони майже по всій планеті. Ластівка - це не завжди перелітний птах. Наприклад, у теплих регіонах вони можуть жити цілий рік. А ті, що оселяються в північних районах, у холодну пору перелітають туди, де тепліше й можна знайти більше їжі для ненажерливих пташенят.

    Ластівка будує своє гніздо з грудочок мокрої землі. Землю вона знаходить у калюжах, приносить у дзьобі у вигляді грудочок і міцно прикріплює до стіни.
    Пташка склеює грудочки власною слиною. Сільська ластівка вкладає між грудочками ще й соломинки чи травинки. Усередині гніздо вистилається м’якою травою, пір’ям і кінським волосом.

     Завдяки унікальній будові тіла ластівки дуже вправні, тому здатні ловити на льоту навіть найбільш вертких комах. Немає таких комах, яких би не змогла наздогнати ластівка. Широкий ротик дозволяє цій пташці харчуватися прямо на льоту. Ластівки добре почуваються біля водойм, де, як правило,  можна знайти дуже багато їхніх улюблених комашок, у тому числі бабок, коників і цвіркунів. Якщо немає чогось більш суттєвого, то вони ловлять комарів і мошок.

    Більшу частину життя ластівки проводять у повітрі, дуже рідко опускаючись на землю. На льоту вони не тільки їдять, але і п’ють, знижуючись до водойми й захоплюючи дзьобом воду. І навіть сплять у повітрі. Відпочивають ці створіння, сидячи на гілці. На землю вони практично не опускаються.  Це пов’язано з тим, що з поверхні ґрунту їм вкрай важко злітати. Та й ходити по землі ластівкам дуже незручно.
    Ластівки можуть розвивати швидкість до 120 км/ год. Під час польоту в місцях, де птахів дуже багато, вони видають пронизливі звуки, які допомагають їм не зіткнутися з родичами.