Таємниця ведмежої сплячки

     Усім добре відомо, що взимку деякі тварини впадають у сплячку: зручненько вмощуються у своїх домівках і до самої весни бачать солодкі сни. Так роблять і ведмеді. Але чому вони такі сплюхи й чому по кілька місяців проводять у дрімоті?
     Усе дуже просто. Ведмеді — надзвичайно великі тварини. Милі маленькі ведмежата швидко підростають і перетворюються на сильних хижаків. Тіло дорослого ведмедя — справжній велетень: до двох з половиною метрів завдовжки! Зрозуміло, що й важать такі тварини чимало. Залежно від виду маса клишоногого може становити від 150 до 350 кг. Та це ще не межа, адже деякі камчатські ведмеді важать до 700 кг.

    Уяви, як важко прогодувати такого велетня! А взимку шукати й здобувати їжу стає набагато складніше. Хоч ведмеді й хижаки, вони практично всеїдні. Завдяки доброму нюху можуть знаходити під снігом замерзлі ягоди або плоди. Та цього замало. Ані листя, ані улюбленого меду взимку не знайдеш. Щоб натрапити хоча б на якусь їжу, доводиться годинами блукати лісом. При цьому ведмідь і так ослаблений голодом, а пошуки часто завершуються невдачею. Звісно, можна спробувати харчуватися лише тваринною їжею, проте на такому раціоні ведмідь довго не протягне.

     Отже, сплячка пов’язана з нестачею їжі взимку. Саме тому ведмідь «обрав» такий хитрий спосіб пережити холодну пору — сон. Тривалість сплячки залежить від виду ведмедя та клімату, в якому він мешкає. Сон може тривати від чотирьох до шести місяців. Цікаво, що серед білих ведмедів узимку засинають лише ведмедиці з ведмежатами, тоді як самці продовжують ловити рибу й живитися нею.
    Під час сплячки їжа ведмедеві не потрібна. Але звідки ж він бере енергію? Вона накопичується у підшкірному жирі, який тварина нагуляє в теплу пору року. Крім того, під час сну організм ведмедя повністю перебудовується: ритм серця значно сповільнюється, а дихання стає рідкіснішим. Усе це дає змогу економити кисень у барлозі та зберігати запаси поживних речовин. До речі, за зиму ведмідь може втратити до половини власної маси тіла!

 

    Зимовий сон ведмедя досить чутливий — це радше дрімота, ніж глибокий сон. Його легко потурбувати, і тоді він швидко прокидається. Щоправда, буває дуже незадоволеним тим, що йому не дали виспатися. Такого розбудженого ведмедя називають ведмедем-шатуном, і він надзвичайно небезпечний.

Неповторна краса сніжинки

     «Чи бувають однакові сніжинки?»  - таке питання спало на думку підлітку Вілсону Бентлі, який працював на фермі в одному з американських штатів. Щоб довго не гадати, хлопець вирішив перевірити це на практиці. Спочатку він замальовував кожну сніжинку, розглядаючи її крізь старий мікроскоп. Та часто-густо тендітні кристали танули, не дочекавшись завершеного портрета.
    Тоді Вілсон вирішив фотографувати сніжинки. Вдалося це не одразу — на експерименти пішло аж два роки. Не дивно, що через цю чудацьку справу його прозвали «Сніжинкою»! Своїх крихких моделей він ловив на чорну оксамитову поверхню так, щоб тонкі промінці не ламалися, а фото встигало з’явитися раніше, ніж крижана красуня розтане.

     «Нехай усі переконаються, що поруч — неземна краса!» — думав майстер. За все життя Вілсон Бентлі створив понад 5000 фотографій сніжинок і довів: не буває двох однакових — кожна з них унікальна.
   

    Небесна геометрія сніжинок, яка так захопила Вілсона Бентлі, зацікавила й учених. З розвитком техніки сніжинки почали фотографувати під потужнішими мікроскопами, вивчати та робити нові відкриття. З’ясували, що сніжинки народжуються в хмарах із водяної пари, яку вітер підіймає високо над землею. Там пара перетворюється на крихітні льодяні кристалики.
Вони наростають навколо пилинок або дрібних часточок ґрунту, підхоплених вітром. У хмарі кристалики постійно рухаються: вітер їх перемішує, і, ніби танцюючи, вони поступово набирають своєї форми. 
    Складні візерунки з’являються тоді, коли на основних променях сніжинки наростають менші кристали різних форм.
    Якщо вітер заганяє хмару в найхолодніші шари атмосфери, там утворюються сніжинки у вигляді кристалів-стовпчиків. А пласкі шестикутні сніжинки формуються в нижчих і тепліших хмарах.
    У безвітряну погоду, коли така сніжинка, падаючи, обертається довкола своєї осі, мов балерина, з’являється ідеально рівний, симетричний візерунок.
  

    Якщо придивишся уважніше, переконаєшся: сніжинки бувають дуже різні — схожі на зірочки чи квіти, на манну крупу або льодяні голочки. Падаючи на землю, кожна з них долає довгий шлях. Дорогою вона змінює форму залежно від температури та напрямку вітру. Коли холодає, сніжинка «їжачиться», обростаючи новими кристалами; коли теплішає — кристалики злипаються, змінюючи візерунок.
    Перед відлигою в польоті можуть зліплюватися одразу кілька сніжинок — тоді ми кажемо, що сніг «лапатий». Саме з такого мокрого снігу найкраще ліпити снігову бабу.

    На сонці сніжинки виблискують, мов коштовності. А дехто з допитливих навіть помічає в цьому сяйві всі кольори веселки. Звідки ж у сніжинці веселка? Згадай: сніжинка — це кристал. А промінь сонця, потрапляючи в кристал, розкладається на райдужні барви.

 По сторінках журналу «Розумашки».